Дивно, досить таки сподобався Вінграновський.
...
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
...
Коли ж —здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…
Може б так і не пройняло, але потрапило у потрібну мить.
Це є так, я не можу сказати проти, але все повстає усередині. Я намагалася, я була! Проте "слова не прикроют ничтожности личности. Ты никто..." дійсно. Сенс? Моя провина.
"На жаль, то не сльози. Це все, що я нажив. Це моєї свідомості кров та гріхи." Гидко. Гидко. І знову не_згода.
Сльози. Посмішка не втрачає собівартості. Всміхаючись, даруєш проміння однієї яскравості, якщо від щирого серця. Навряд чи приїсться чи набридне. А сльози? Сльози стрімко втрачають собівартість. Якщо постійно плакати, то соціум звикне до цього як до стану норми, а не стану вираження болю. Яке здивування викликає сльоза, що стікає по завжди сухій щоці. Але ж... Посмішка. Контакт з оточенням. Як показати, що тобі боляче? Мовчки плакати. Чи з голосними риданнями. Чи зі здушенними хрипами з горла. Чи ховатися? Чи не соромитися? Менше плакати, але від однієї думки про будь-яке відношення до маніпулювання, стає ще гірше. Стає гірше, мене заколисує.